Про горобчика

Вибігаю на двір, зустрічати батька, і помічаю, що по землі скаче горобчик. Маленький ще, літати не вміє. Видно, випав з гніздечка під дахом. На яблуні тривожно щебечуть горобці-батьки.
Зловила я те маля, тримаю в долонях, а воно так жалібно цвірінькає "Чів-чів".
Думала, я доросла розумна жінка, мені вже 24 роки. Ага, думала...
Підскочила до батька, замість привітання:
- Тату, горобчик з гнізда випав! - і голос тремтить, і сльози в очах. Маленька дівчинка, розгублена, налякана...
Ще й телефон впустила на землю, екран подряпався. Та що мені до того телефона, якщо в руках оте нещасне пташення?
Батько приніс драбину, я полізла нагору, запустила горобця в гніздо. Спустилася вже щаслива і задоволена.
Тато дивується, чого це мене так зачепило.
- Ми, - каже, - в дитинстві в селі таких горобців для котів дерли.
- У нас немає кота, бо бабуся не дозволяє!
А коли був, то приносив і горобців задушених, і синичок, і сусідського жовтенького папугу ))) Але то інше.
А сьогодні горобчика я врятувала )))

Мои твиты

• Вт, 21:29: Про горобчика http://t.co/29PVzXwscv