Я ніколи не любила політику. А років дев’ять тому назад просто зненавиділа. Я вчилася на першому курсі, кожні вихідні приїжджала додому. А вдома батько щоп’ятниці дивився “Свободу слова” з Савіком Шустером, замість того, щоб поговорити зі мною. І мабуть через це сформувалося моє ставлення до політики. Крім того, я особисто про себе можу сказати, що політик з мене абсолютно ніякий, я не здатна запропонувати якусь достойну ідею чи шляхи вирішення якоїсь проблеми, то чого ж лізтиму. Та й взагалі, мені ніколи не було цікаво подискутувати на цю тему. Тим більше, що держслужбовці не мають права приймати участь в мітингах, демонстраціях, вступати до політичних партій тощо.
Вже півроку у всіх думки про Майдан і те, що сталося далі, що відбувається зараз. Майже кожного вечора мені дзвонили батьки і досить часто тато розказував, до чого йде життя в країні, які умови у них стали на службі. І як можна так було все зіпсувати. А у брата приятелі пару раз їздили до Києва тітушками. Здається, ні в яких заворушеннях участі не приймали, просто постояли біля Маріїнського палацу за 300 гривень. У мого вистачило розуму не поїхати.
Всю зиму мене прокалатало за Майдан. Трансляції наживо з розгону Майдану в ніч з 10го на 11те грудня, початок протистояння на Грушевського, те, що було у лютому. На роботі я трималася, успішно носила маску, а ввечері перед телевізором мене трясло, я ридала і пила заспокійливе. І мені було дико жаль тих хлопців, які там стояли, тих, хто загинув, тих, хто їхав через весь Київ, щоб допомогти. І було дико страшно за них, і за своїх френдів по ЖЖ, які також були на Майдані, і за своїх друзів, які живуть у Києві.. І жаль було хлопців з внутрішніх військ, які просто стояли, бо такий був наказ, жаль отих безмозглих приятелів брата, жаль той же самий „Беркут”, який їхав з Києва, а їх затримували на блокпостах і не хотіли відпускати живими. У мене знайомі служать і я сама знаю, що значить виконувати наказ. І зараз жаль тих, хто загинув, поранений чи взятий в полон на сході чи в Одесі, всіх жаль.
Так, особисто я за ідеї Майдану. Але деякі шляхи їх досягнення мені не подобаються, проте я не знаю, як можна зробити по-іншому. Я за єдину Україну. Я категорично проти відділення Криму, федералізації, бажання деяких регіонів приєднатися до Росії. Я вкрай негативно ставлюся до проросійських активістів і сепаратистів, які доводять країну до хаоса, я проти бажань громадян сусідньої країни в усьому тупо схилятися перед волею свого президента, прагнути ще більшої агресії і більших завоювань, знищувати моїх співвітчизників. Я ненавиджу путіна і російські війська на території України. Але я не можу сказати, що ладна знищити їх своїми руками. Може, мені ще не допекло, просто не занесло у певне місце і у свій час. Я знаю, що це погано, але найкраще, по-справжньому, мені доходить коли я бачу щось на власні очі. Я зазвичай досить мирна, аж доки мене не дістануть остаточно, доки питання не буде стосуватися мене чи моїх близьких. Якщо ж справа доходить до такого, то я забуду всі моральні кодекси і всі заповіді, не бачитиму заборон і кордонів.
Коли я дізналася, що мій знайомий з грудня був на Майдані, мене почало трясти. І не попускало ще довго. Бо то людина, яку я особисто знаю. Я не знаю, не зможу ніколи зрозуміти, як можна пережити, коли твої знайомі, друзі, рідні перебувають там, а ти не знаєш, що з ними і як їм допомогти. Як витримати весь жах трьох місяців зими, що нас змінила. Як простити собі, що не зробила чогось більшого, справжнього.
В неділю Оксана повела мене на Майдан, за що я їй дуже вдячна. Ще до цього за її ЖЖ, за ті реалії, які вона описувала, за її підтримку і віру в краще. І за те, що вона мені показала і розказала. Вона багато не говорила, трохи про свої події, пов’язані з волонтерством на Майдані, трохи про спогади її знайомих, які були там – хлопці з сотень, медики, волонтери. А мені і не треба було щось більше розказувати – мені вистачило раз побачити своїми очима. Змінилося моє відношення, зменшилося бажання жаліти і співчувати тим, хто це зробив, допустив, і сам постраждав. Зима, яка нас змінила, була у всіх. А у мене ще й весна. З однієї сторони, я простила деяким своїм знайомим давні образи - полегшало, відпустило. З іншої, впевнилася, що деякі речі простити або дуже складно, або зовсім неможливо.
Я не знаю, що буде далі, але вірю, що все зміниться на краще. Закінчиться війна з Росією, припиниться кровопролиття на сході та на півдні, знайдеться вихід іх кризи, який влаштує всіх. Ми зможемо, у нас все вийде, треба лише трохи зачекати, але не просто тупо сидіти, а щось робити. З ким чекати – не знаю. Не бачу при владі достойних людей, які можуть адекватно врегулювати ситуацію.Це я про майбутні президентські вибори. Про політику більше писати не хочу. І щось комусь доказувати теж. Простіше і легше для нервової системи припинити спілкування, як це сталося у мене з багатьма знайомими з Росії. Можете думати про мене що хочете. Я нікому не збираюся нав’язувати свою думку. Можете називати мене бандерівкою, майданівкою, націоналісткою. Просто не нав’язуйте й мені ваших думок. Свої думки в чужу голову все одно не вкладеш. Слава Україні!
![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
![[livejournal.com profile]](https://www.dreamwidth.org/img/external/lj-userinfo.gif)
miumau в Раздевайся, я твоя!